Багатодітна родина з Високопілля Херсонської області провела в окупації кілька місяців. Спочатку люди вірили в швидке звільнення від окупантів, а потім вже не мали змоги виїхати. Весь час в окупації родина жила в підвалах, щоб врятуватись під постійних обстрілів і «прильотів» у двір. Життю та здоров’ю багатодітної родини загрожували не тільки обстріли, а й присутність в селі окупантів, які постійно погрожували. Люди і досі не знають, як їм вдалось вижити під час окупації.
Про це журналістці 0564.ua розповіло подружжя з Високопілля – Артем та Юлія.
Чоловік розказав, що перший час, коли були обстріли, то було важко в селі.
-Ми вирахували час, коли були обстріли вранці і тоді вже їздили до хати на іншій вулиці поратись щоб не попасти під обстріли. Хоча, попадали під обстріли…
Під час окупації Артем допомагав хоронити односельців, які загинули внаслідок російської агресії.
-Помагав захоронити чоловік 5-6. Вони загинули в результаті артобстрілу. Мене попросили приїхали і помогти викопали яму. Перед цим наша депутатка Львовна приїжджала просила, то приїжджали багато хто. Погоджувались коли центр обстрілювали, але я не їздив, не ризикувати життям. Хто ближче до краю там жив, то ті копали.
Російські військові не проти були, щоб люди могли поховати нормально своїх односельців. Для поховання в селі все було – і гроби, і хрести.
-Обряд ніякий не проводили. Батюшки ж не було – батюшка виїхав.
Артем розповів, що зараз допомагає викопувати людей для ексгумації, бо ж треба свідоцтво про смерть і перепоховання.
-Всі шестеро людей, яких я викопав, вони всі були вбиті. А ще ж багато людей зниклі безвісті. Ніхто не знає де вони. Наскільки я чув, то чоловік 20,що ніхто не знає де вони.
Під час окупації Артем певний час заряджав телефон собі та сусідам, адже мав генератор. Коли окупанти побачили під час обшуку у чоловіка заряджений телефон, то були здивовані, як він зміг зарядити гаджет.
-Я збрехав зразу, що в мене батарея. Потім не думав, що приїдуть ще раз, аж тут приїхав потім найманець - кореєць (зараз його в Херсоні, кажуть, взяли в полон) він приїхав тут обшукував всю хату повністю. Одразу не забрав генератора, а потім через тижні два приїхав і забрав.
Чоловік розповів про один випадок, коли він був одягнений в куртку свого тестя, а окупанти під час обшуку знайшли в нього в кишені отруту для щурів.
-Коли вони її знайшли, то змусили з'їсти. Ну нічого, нормально, живий- здоровий. Я знав, що це безпечно для мене.
Артем показав свій двір, куди були «прильоти» - у дворі все побите, нема нічого цілого.
-Там шовковиця була, нема вже дерева. Кролятник отам був, а зараз як з землі злизало, - розказує про руйнування у дворі Артем.
Дружина Артема- Юлія розповіла, як вони разом з трьома синами пережили окупацію. Найменшому сину не було ще й року, середньому хлопчику було менше двох років, старшому - 6 років.
- Було тяжко, але якось пробули, вижили.
За словами Юлії, спочатку не виїжджали, бо воєнні казали, що виб'ють російські війська.
- І вибили, все справдилося, але ж яким чином. Було тяжко і нашим воєнним. Спочатку вірили і не виїжджали, а потім, коли вже зрозуміли, що дуже тяжко і нас може вбити, вже не було як. Приїхав ще Турист і погрожував. Не було нам як виїжджати, ми б не змогли виїхати просто із трьома дітьми і з батьками.
Юлія розповіла, як цей російський найманець на прізвисько Турист погрожував:
-У нього була така фраза: «Хоть мал, хоть стар - расстрел на месте». Не знаю, щоб там було, але ми цього боялися. Казав також «коленку прострелю». Там пощади, я так зрозуміла, в цієї людини взагалі не було.
Жінка розповіла, що цей найманець приїжджав в Високопілля на початку окупації, коли почалися пограбування і в кінці він приїхав теж.
- Ну, така не дуже гарна людина. Все-все забрав - і техніку, і в дітей позабирав навіть іграшки, планшети, позабирав все повністю.
Дитина пам'ятає, як в нього забрали планшет російські військові. Що ще забрали, він не знає, адже батьки йому не казали і вони не проживали в своєму будинку в цей час.
- Ми не сильно говорили дітям, що тут робилося, щоб не травмувати їх. І так було доволі тяжко.
Родина тільки в самому початку окупації жила в своєму будинку і спускалась в підвал.
- А коли вже почало «прилітати», та ще й зі сторони, де діти спали в будинку, то ми просто не вижили б, тому переїхали напроти до сусідів. У них підвал був дуже здоровий, як під гаражем то ми там проживали. Готували теж в підвалі.
Багатодітна мати згадує, що не завжди встигали добігти до укриття, то стояли і бачили, як все навкруги сиплеться.
- Тоді згадували всі молитви. Отак півроку практично жилих в підвалі - спочатку в своїх, а потім в сусідських.
Юлія каже, що окупантів взагалі не хвилювало, що вона – багатодітна мати.
- Ну їм все одно було скільки в мене діток - чи троє, чи не троє, чи взагалі немає дітей. Їм різниці не було, їх задача була пограбувати, забрати якщо щось не подобається, то забрали з собою чоловіка. Забирали два рази.
Щоразу Юлія вибігала за чоловіком з дітьми, хоч і страшно було. Таким чином вдавалось забрати в окупантів свого чоловіка щоб його нікуди не відвезли і нічого йому не зробили.
Юлія добре пам’ятає, як після піврічної окупації вперше побачила українських військових:
-Ми зустрілись зненацька. Вони так заходять у двір, «Добрий день» кажуть. Кажу: добрий день! І така собі думаю: чи це вже ці «добрий день» навчилися казати чи це вже наші. Дивлюся, а це вже наші. Питають мене: а як ви тут були? Я кажу: та отак от були. Дуже радісно було і вони так спокійно зайшли і воно так спокійно на душі стало і приємно. Все-таки наші молитви були почуті, що все-таки нас звільнили.
Юлія і досі не знає, як їм вдалось вижити в тих умовах, в яких вони опинились з родиною:
-Бог його знає, що допомогло нам вижити, ми просто вижили.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.